– А ти плануєш повертатись?
– В нас вже все нормально, чого ти не повертаєшся?
– Які в тебе можуть бути проблеми за кордоном?
– Тобі добре, тобі пощастило, я так розумію ти не повернешся?
Більшість сварок серед тих хто поїхав і тих хто залишився починаються саме з таких запитань.
36% українських біженців мають намір повернутися в Україну, коли переконаються, що в місцевості, де вони жили, безпечно перебувати.
Ще 35% мають намір повернутися одразу після закінчення війни, 13% — через рік або через кілька років після закінчення війни, 7% — після того, як відновить роботу підприємство, на якому вони працювали або коли будуть впевнені, що знайдуть іншу роботу вдома.
Лише 11% планують повернутись до України найближчим часом, ще 7% – взагалі не планують повертатися.
Результати опитування також свідчать, що серед біженців переважають жінки (93%).
83% біженців – люди з вищою чи незакінченою вищою освітою.
Така статистика на сьогоднішній день. Про що вона мені говорить? Про те, що тільки 7% респондентів сміливо можуть сказати про своє рішення.
Впевнена, що багато учасників опитування насправді бояться сказати, що вони вирішили залишитись бо це викликає бурхливу реакцію у співвітчизників. Зараз це дуже гостра тема, не менш болюча за питання мови, війни і тд. Якщо міграція всередині країни сприймається нормально то виїзд зо кордон викликає цілу гаму почуттів тих, хто вирішив залишитись.
Не один раз чую від клієнтів скарги на те, що близькі та друзі не підтримують таке рішення. Не розуміють, ображаються, сваряться, віддаляються, рвуть зв’язки і записують своїх близьких в зрадників і слабаків.
Правда в тому, що дійсно вагома частина тих, хто виїхав залишиться жити за кордоном. Статистика буде змінюватись.
Стратегія очікування веде до життя на паузі і людина втрачає час і здібності до активної позиції щодо інтеграції в чужій країні і в результаті потрапляє до маргінального середовища. Вона стає чужої серед своїх і чужою серед чужих. Це глухий кут.
Життя за кордон не туристична пригода. Воно потребує дуже багато сил і енергії, тому коли ще треба виправдовуватись перед співвітчизниками за свій вибір то краще пом’якшити удар такими формулюваннями. Повернуся коли закінчиться війна, коли буде безпечно, коли буде робота і т.д.
Для тих хто живе за кордоном і проходить усі складнощі міграції важливо зберегти здібність бути не просто активним, а проактивним, щоб налаштувати елементарний побут, знайти роботу, житло, садочки і школи для дітей, друзів і звісно вивчити мову.
Статистична правда в тому, що 99% українців (де б вони не перебували – за кордоном чи в Україні), переживають важкі часи. В нас зараз є задача навчитись поважати рішення наших близьких і підтримувати одне одного або хоча б не додавати проблем звинуваченнями та образами. Прожити цей складний період з гідністю.
Можна вийти з війни злющим на весь світ не розбираючи у своїй ненависті де ворог, а де свій, а можна навчитись підтримувати, розуміти одне одного, розділяти переживання і цінності і зростати в дусі, ставати зрілими людьми здатними до створення нового себе. Друге набагато складніше, але й результат потім дуже потішить, тож варто спробувати і дати собі шанс на краще майбутнє.
